ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Котюжанського дитячого будинку
(Мурованокуриловецький район)
Дитячий будинок розміщений в бувшому поміщицькому маєтку скраю села Котюжани. Велика і живописна старовинна будівля обвіяна різними повір’ями та легендами.
В 1910 році під час селянських заворушень будинок було спалено, залишились лише кам’яні стіни.
Генерал у відставці Ценін купив будинок в єврея-фактора, який торгував лісами. Багата поміщицька сім’я Ценіних відремонтувала покрівлю і добудувала два крила, і таким чином будинок мав форму літери “П”. З часом Ценіни вирішили побудувати другий поверх. Для будівництва було запрошено інженера із Франції, який взявся будувати другий поверх, не знімаючи покрівлю даху з першого поверху.
В 1914 році будівництво закінчилось.
Хазяїн будинку Ценін вів розгульний спосіб життя, часто грав в карти, влаштовував шумні пиятики. Приблизно в 1915-1916 роках він програв весь свій маєток, але кмітлива хазяйка Ценіна Євгена за одно добу все живе і неживе майно переписала на своє ім’я (вистригла на коровах, конях, вівцях літери “ЄЦ”) і коли звернулись за зиском, то виявилось, що все майно належало Євгені Ценіній. Ценін після програшу у карти застрелився і повноправною хазяйкою маєтку стала Євгена Ценіна.
В період революції 1917 року господарство було частково розграбовано. Поміщиця залишила маєток і тимчасово виїхала в Румунію. Повернувшись додому, зібрала все розграбоване і повернула господарство в старе русло. В восени 1918 році Євгена Ценіна тайком покинула будинок і виїхала в Болгарію. Після від’їзду хазяйки в маєтку було розміщено агрошколу, потім маєток став квартирою для працівників радгоспу. З часом маєток служив стайнею для коней (на першому поверсі).
В листопаді 1937 році в будинку було відкрито соцшкільний дитячий будинок для дітей, переважно батьки яких були репресовані.
Дитячий будинок існував і в період тимчасової німецької окупації 1941-1944 р.р., в якому проживало 130 дітей дошкільного віку.
В 1941 році директора дитячого будинку мобілізували на фронт, а на його місце було назначено Енджиєвську Ольгу Феодосіївну.
Через декілька днів прийшов наказ негайно евакуюватись. Директор дає розпорядження вчителям швидко зібрати дітей і самим бути готовими. З собою взяти для усіх зимовий і літній одяг, постільну білизну. Повару наказує взяти усі харчі, які є і необхідний посуд. Для евакуації колгосп виділив кілька підвід.
Дитячий будинок був відданий на збереження садівникові.
В дорозі фашисти неодноразово бомбили і обстрілювали колону, хоч і бачили, що в ній діти. Їхали в основному в ночі, щоб не потрапити під вогонь фашистської авіації. Мешканці населених пунктів, через які проїжджали, виявили справжнє милосердя до сиріт – годували їх чим могли.
У м. Умані шлях дітям перетяли фашистські мотоциклісти, танкова армада і наказали повертатися назад. Після тяжких поневірянь, голодні, холодні змушені були повертатись назад, в Котюжани.
Три місяці поверталися до рідного села.
Дитячий будинок було розграбовано, окупанти вивезли усе, навіть ліжка. Знесилених і опухлих від голоду дітей треба було чимось нагодувати. Брали мішок та йшли до односельців. Люди допомагали чим могли, хто картоплю давав, хто борошно, а хто окраєць хліба (спогади Юстини Павлівни Липи).
Гітлерівські власті не залишали у спокої мешканців дитбудинку. Наглянувши чергового разу, вони забрали сім малят єврейської національності і розстріляли їх. Решту вдалося врятувати.
В 1944 році відкочуючись під ударами радянських військ, гітлерівці вирішили знищити дитбудинок і його мешканців. Здійснити цей тяжкий злочин перешкодили червонозоряні розвідки.
“Я, Д.Т. Бурченко секретар Вінницького підпільного обкому партії, комісар партизанського з’єднання і Я.І. Мельник командир з’єднання вирішили провідати дітлахів. В дитячому будинку не було ні продуктів ні медикаментів, ні палива, ні зимового одягу. Тільки відданість вихователів, які не кинули сиріт в годину важких випробовувань та чутливість жителів Котюжан та навколишніх сіл оберегли дітей від голодної смерті.
Коли Яків Іванович і я в супроводі партизан увійшли в приміщення дитячого будинку, нас зустріли насторожені погляди. Але, дізнавшись, хто ми, вихователі були зворушені до сліз. Вони швидко вистроїли дітей. Одяг на них, хоч і був залатаний, але він був охайний, волосся у всіх було підстрижене. Нас приголомшили виснажені обличчя хлоп'ят, їх не по-дитячому сумні погляди, запалі очі. Одна з виховательок подала умовний знак – і діти заспівали «Інтернаціонал». Командир розпорядився виділити дитячому будинку півтори тони м’яса, 20 пудів борошна, мішок крупи. А бійці почали ділитися теплим одягом.” (спогади Д.Т. Бурченко).